Сто років – ціла епоха в розвитку держави. Сто років – найповажніший ювілей людини.
Юлії Іванівні Різніченко сьогодні, 21 березня виповнилося 100 років! За дорученням міського голови Леоніда Лазуренка, ювілярку привітали заступник міського голови Вячеслав Рубан, голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін та голова Люботинської організації Червоний Хрест України Лариса Приходько.
До вашої уваги історія життя ювілярки Юлії Іванівни від мешканки с. Манченки Наталії Варченко.
Шановні друзі, нещодавно я отримала пропозицію написати коротеньку розповідь про нашу землячку, яка в березні цього року святкує 100-річний ювілей. Нічого собі подія! У селищі Манченки 100-річний день народження! Таке трапляється не кожен день, спокуса була велика. Тому я вирішила спробувати. А що з цього вийшло – судити вам.
Напередодні свята я завітала до родини нашої іменинниці. Бабуся Юля дуже зраділа моєму візиту, почала розпитувати про моїх рідних, про роботу, цікавилася новинами і зауважила, що готова мені розповідати про своє життя хоч до світанку. А розповісти дійсно було про що.
Юлія Іванівна Резніченко народилася 21 березня 1923 року в селищі Плясове Лозівського району Харківської області в родині заможного багатодітного селянина. Як зазначила в своїй розповіді сама ювілярка, перші шість років життя пройшли весело та безтурботно в компанії братів та сестер, на печі бабусі і дідуся. В родині Юлі було семеро дітей.
У тридцятих роках настали сумні часи для родини Резніченко та інших заможних господарів української землі. Почалося розкуркулювання. Їхня родина позбулася всього майна, була виселена з рідної домівки. Рідний дядько Юлії Іванівни був репресований і висланий у м. Архангельск. Він вижив на чужині завдяки тому, що був майстер на всі руки, брався за будь-яку справу, не пасував перед труднощами.
Батько нашої героїні встиг покинути селище самостійно і перебрався в місто (теперішня назва) Алчевськ, а згодом перевіз туди й сім’ю. Прихистком для багатодітної родини стала землянка-копанка, яку господар викопав власноруч. Спочатку родина дуже бідувала, єдиним помічником в господарстві був кінь, на якому батько й втік із Плясової. Згодом трішки обжилися і раділи тому, що не потрапили на Соловки.
Наступне випробування не примусило себе довго чекати – розпочалася війна. А згодом не стало господаря родини: він помер напередодні окупації. Тоді родина й прийняла рішення – повернутися в рідне селище. З Донбасу до Плясової сім’я йшла пішки, тільки найменшого братика Леоніда та нечисленні пожитки везли на маленькому возику. Попереду було скитання по чужим куткам, окупація, купа голодних діток на руках одних жінок. Чоловік Юлії Іванівни загинув на фронті в 1943 році.
Зі сльозами на очах згадувала наша ювілярка про звірства окупантів на Донбасі, де залишилися сестри родини. 92 чоловіка юнаків і дівчат за доносами певних людей були заарештовані фашистами за членство в ВЛКСМ. Молодь спочатку утримували в будівлі місцевого клубу ”Хімік”, а потім були облиті бензином і заживо спалені в ямі, викопаній власними руками.
Не набагато краще життя чекало нашу героїню й після війни. Все повоєнне життя баба Юля тяжко працювала в колгоспі: полола буряки, доглядала за телятами, вела власне господарство, а потім закінчила курси бухгалтерів і працювала за фахом. За словами ювілярки, єдиною розрадою в її житті була українська пісня. Вона лікувала втомлені тіло і душу, була поруч, як на роботі, так і вдома. Увечері, стомлені важкою працею жінки, впоравши власне господарство і вклавши діток спати, збиралися на вигоні чи в саду. І над селом лунали пісні, починалося зцілення душі і тіла!
Наступним випробуванням нашої героїні стала тяжка недуга. Але ця маленька, мініатюрна Жінка перемогла її. Після довгих, складних лікувань хвороба відступила.
У селище Манченки Юля Іванівна переїхала в кінці сімдесятих років, коли вийшла на пенсію. Народився четвертий онук, і її молодша донька Ніна Михайлівна потребувала допомоги, бо свекруха була прикута до ліжка. І знову потекли трудові будні.
Полюбляла наша господиня ще дещо. Кращою подругою її була швейна машинка. Баба Юля обшивала не тільки свою родину, але й сусідів, знайомих, нікому не відмовляла в допомозі.
Наша іменинниця – цікавий співрозмовник. Пам’ятаю ще із свого дитинства цікаві розповіді героїні. Всі вони були дотепні, повчальні, пронизані почуттям гумору та життєвою мудрістю.
Закінчуючи свою розповідь, хочу зазначити, що найбільшим надбанням свого довгого і нелегкого життя бабуся Юлія вважає свою чисельну родину: дві доньки, четверо онуків, шестеро правнуків і троє праправнуків.
На жаль, війна в нашій країні внесла свої корективи в життя родини, і не всі близькі зможуть власноруч потиснути руку ювілярці, подарувати їй палкий поцілунок. Але всі подумки вітають Юлю Іванівну і бажають їй всього найкращого. Сама ж іменинниця із нетерпінням чекає Перемогу і вірить, що велика родина незабаром зустрінеться за святковим столом!
Від імені всієї Люботинської громади ми також приєднуємося до привітань іменинниці:
