Офіційний сайт Люботинської
міської ради, виконавчого комітету
Міський голова

Лазуренко Леонід Іванович

Пошук
Соціально-економічний розвиток міста
Посилання
Люботин | Історія міста | Голодний 1932-1933р.( Спогади очевидців)
Голодний 1932-1933р.( Спогади очевидців)

Люботинські організації «Просвіти» і Народного Руху два роки збирають свідчення про голодомор. Звичайно, через 60 років людям похилого віку важко згадати подробиці. У 33-у році деякі свідки були дітьми або підлітками, тому їхні спостереження інколи поверхові. Спогади не систематизовано, подаються, як записувались.
Винник Ольга Семенівна, 1918 р. н., с. Майське. Сім’ю обкладали непомірними податками. Люди не могли здати стільки зерна. Тоді приходила «червона мітла» - активісти, комсомольці. Вимітали в хаті, в коморі все до зернини. Забирали зі столу варену картоплю.
Винник Олексій Семенович, 1912 р. н., с. Майське. Мій дід із голоду звалився, і його ще живого забрали на воза. Відвезли івикинули за селом у провалля, де скидали всіх померлих. Він прийшов до пам’яті і виліз, добрався додому.
Юрченко Ольга Олексіївна, 1915 р. н., м. Люботин. У Люботині померлих знімали э поїздів. Також збирали біля станції і закопували в ямах на залізничному кладовищі. Забирала померлих спеціальна команда. Часто брали й тих, хто ще ворушився.
Гиренко Дарія Свиридівна, 1916 р. н., м. Люботин. Біля станції Люботин, на купах теплого шлаку, лежали голодуючі. Збоку стояв обідраний вантажний вагон, у якому лежали мертві діти й пухлі дорослі (Їм не було де перебути ніч, а добиралися вони до Харкова). Знаю, що людей звозили до великої  ями на старому кладовищі. Цю яму потім зрівняли з землею, і немає ніхреста, ні сліду.
Степаненко Марія Андріїна, 1911 р. н., м. Люботин. У роки голоду я була домашньою робітницею в одній сім’ї, разом із нею переїздила з Гребінки до Мерефи, Куп’янська, потім до Харкова. Це була сім’я латишів - більшовиків, що займали значні посади. Голоду я не зазнала, бо вони мене підтримували продуктами. Я для них одержувала в спецмагазині оселедці, сир, м’ясо та інші продукти,  яких не було у вільному продажу: крім того, вони обідали на роботі в спецїдальні.
Задорожня Марія Іванівна, 1909 р. н., с. Сухини Богодухівського району. Працювала я в лікарні, у Харкові. 3 початку 33-го року, особливо з весни, лікарня почала приймати пухлих дітей і дорослих. Збирали їх у чергах біля продмагів та по вулицях, під стінами будинків. Це були селяни, що надіялися купити або випросити хоч трохи хліба. У лікарні багато голодуючих мерло, бо їх уже не можна було врятувати. Пам'ятаю ярок на Олексіївці, куди скидали померлих.  Тут  же  повзали  ще живі і гризли  трупи,   Мій  брат  у голодовку їв кішок. у Харкові НКВС виловлювало з черг селян і кудись вивозило. Мій брат і п’ятеро товаришів були з черги забрані до НКВС, хоч і показували документи, що вони працюють на заводі. Тільки через знайомого п’ятьох визволили, а один так невідомо де й подівся. У нашому селі Сухини врожай тридцять другого року був добрий, але весь хліб, буряки і що можна було їсти забрали активісти. Матір посадили до тюрми, допитувалися, де поділа зерно.

Із спогадів очевидців того страшного року: «Був в Україні великий голод, хоча не було тоді ні війни, ні неврожаю, ні мору від епідемій. А була тільки зла воля одних людей проти інших. Штучно викликаний голод…»
         
Грищенко Евгения Максимовна, 1927года рождения, проживает: г.Люботин, ул. Ветеринарная,5.
Голодовку переживала в детском возрасте. Глазами шестилетнего ребенка смотрела на события тех лет. Голод настиг в селе Городище Сумской области.
Из рассказа Евгении Максимовны:
Село почти вымерло в тот год. Умерли, за малым исключением, все соседи. Особенно тяжело было зимой. Люди пухли с голоду, кушать не было ничего. Остались в живых те, кто выехал из села поближе к городу. Бабушка, - говорит Евгения Максимовна, - поймала воробья, отвертела ему головку, ощипала и обжарила. Девочка очень больно перенесла смерть птички, долго плакала, но птичку, все-таки, съела. С тех пор всю свою жизнь кормит Евгения Максимовна птичек, покупает специально для них зерно.
Вспоминая события тех лет, по щекам Евгении Максимовны текли слезы…
В Люботин переехала в 1948 году.
Клименко Василий Иванович, 1925года рождения, проживает: г. Люботин, ул. Школьная, 53. тел. 741-20-59.
Запомнилось то, что люди, обессиленные от хронического недоедания, падали прям на улице, особенно было тяжело тем, у кого были маленькие дети. Не пережил голодовку дедушка Василия Ивановича.  Все запасы продуктов, все до нитки, было отобрано и вывезено спец.бригадами по заготовке сельхозпродукции.
Ели все ,что осталось: почки с деревьев, траву, коренья деревьев. Мерзлая картошка и свекла, по счастью найденная на поле, считалась деликатесом. Готовили затирухи, кушали желуди, ели собак и кошек.
Выжить помогло то, что отец устроился на работу в г. Харькове, ему стали давать паек. Месячная норма: 1кг пшена, немного хлеба и мерзлой картошки. На хуторе, где жил Василий Иванович, а это хутор Коверивка, Валковского р-на, умерло от голода 2/3 жителей.
В Люботине живет с 1959 года.

Завгородній М.Д., 1928 р.н.
« Мені в рік голодомору було лише 4 роки, але добре пам'ятаю всі ті страхіття, багато пухлих людей, а також мертвих прямо на дорогах.
Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака. По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю, шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити: сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної частки борошна.
Коли стало зовсім скрутно із харчами( в родині було четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося краще: сприяла цьому професія батька - мірошник.
Пригадую ще й жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м'ясо продавала. Батьки ,вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов.
Мій батько, Дмитро Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту 7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через тиждень.»
( записано в лютому 2008 року)

 

Решетняк Олександра Миколаївна:  Про голод 1932-1933 років пам’ятаю дуже добре, адже була вже дорослою. Проживали на хуторі Скучний Донецької області. В сім`ї було 5 чоловік: мати, три доньки і син-інвалід. В цей час не було ні засухи, ні неврожаю, але влада забирала все зерно. Як тоді говорили, то були комуністи, але документів вони не пред’являли, та все одно їх боялися, бо вони були озброєні та й приходили групами по 4-6 чоловік. Фактично продукти, зерно, овочі не можна було приховати, але люди все ж намагалися. Так в моїй сім`ї брат заховував картоплини під водою, прив’язавши важелі і зануривши торбину з овочами в річку, на березі якої знаходився хутір. Знаю про закон «5 колосків», бо у полі було застрелено сусідку. Приходили забирати овочі та хліб рано-вранці, забирали і речі, і одяг, але речі, які не відібрали комуністи, можна було поміняти на продукти в місті, та це було дуже небезпечно. Дуже багато людей померло. Померлих хоронили на кладовищах, на городах; по вулицях раз на тиждень проїжджала підвода, на яку збирали померлих та вивозили хоронити. Рідні завжди поминали своїх померлих родичів і за радянської влади, і в наші дні.
Глущенко Уляна Денисівна, 1912 р.н. (переказ дочки Тридуб Валентини Олександрівни): У місті Люботині голод був не такий страшний, як в селах України, але мешканці нашого міста також дуже страждали. Багато люботинців працювали на залізниці та отримували пайок, який ділили між усіма членами родини. Це давало якусь надію вижити у цей складний час.
Багато людей з навколишніх сіл тікали до міста Харкова в надії знайти там роботу і не вмерти з голоду. У той час Люботин уже був залізничним вузлом. Поїздами їхали цілі сім`ї. Міліція затримувала людей, знімала з поїздів.
Тогочасний вокзал був розташований де тепер знаходиться вулиця Гавенка. Померлих людей ховали біля вокзалу, де знаходилось старе кладовище. Кажуть, що навіть тепер знаходять кістки померлих.

 

Дата публікації: 20:53 15.02.2017
Версія для слабо- зорих